РЛП “Приінгульський” (Висока складність)
День 1 (25 км)
Черговий похід вихідного дня вирішили йти біля річки Інгул, почали з достатньо великого селища – Софіївка, та що в Миколаївський області. Для першого дня нам потрібно було перейти на лівобережжя, тому відразу виходимо на головну та найбільшу дорогу, вона виведе на міст. По мосту потрібно йти обережно, так як його поверхня вкрита величезними наскрізними дірками, людина може спокійно провалитись і піти за течією до Чорного моря. Починаючи з моста можна спостерігати скелі долини річки Інгул, тут нам потрібно повернути ліворуч в сторону місцевого кар’єру.
Рухаємося проти течії залишаючи кар’єр по праву руку, рельєф доволі складний, каменистий та зі слизькою травою, але тут водять худобу, тому є безліч натоптаних стежинок. По всій довжині берегу видніються автомобілі та намети, сюди приїжджають рибалки з ночівлею. Рухаючись далі цією стежиною, вона починає обростати деревами, коли не помітно потрапляємо в невеликий лісок, так пройшовши ще трішки більше кілометру на дорозі з’явиться невідомий об’єкт з високою бетонною стіною. Обережно йдемо вздовж стіни та натикаємось на перешкоду у вигляді канави перпендикулярної до річки, місцеві жителі люб’язно перекинули колоду, тому проблем не виникло. Далі слідує трішки поля з колючими кущами по обидві сторони стежини, яка виводить нас до залізної труби. Ця труба діаметром понад двох метрів, та проходить на інший берег річки, при великому бажанні можливо обережно перейти. Прориваючись через густий очерет, та долаючи крутий скельний підйом добираємося до першого цікавого місця на даному маршруті.
Перед нами постає високий штучний водоспад, де кристалічні брили та магія води зачаровують своїм виглядом. А за ним каньйон, утворений вибухами, – частина Софіївського гідровузла, де тікає з «полону» річка Інгул, серед греблі та скельних порід. Розміри цього каньйону дійсно дивують, а підходячи до самого його краю вітер та висота викликають почуття мурашок по шкірі. Після цього каньйону починається невелика курортна зона з пляжами та декількома під’їздами доріг для автомобілів, хоча скрізь висять знаки – “Купатися заборонено”. На одному з цих місць зустріли чи то весілля чи то якесь дивне святкування. На території їхнього святкування було встановлено арку на межі між річкою та берегом. Відійшовши від них якомога далі в невелику лісосмугу вирішили нарешті поснідати, у високій та густій траві знайшли сухі дрова для вогнища та кліщів.
Підкріпившись смачною їжею з Українського ІРП вийшли на добре накатану польову дорогу яка віддаляється від річки. На розвилці повертаємо ліворуч та рухаємося до акаційного лісу. На вході в ліс видніється табличка з надписом що повідомляє про входження в зону Приінгульсього парку. Наступні два кілометри проходять через густий та колючий акаційний ліс, йти доводиться по розмитій глиняній дорозі, сонце в цей час піднялось достатньо високо та почало доволі сильно припікати.
Йдемо доки, доти не зустрінемо по ліву руку молоді насадження ялинок, після цієї ділянки потрібно відшукати дорогу наліво. Дорога стає звивистою, та з перепадами висот, доки не впреться у вихід на поле. Перед виходом на поле почали з’являтися перші ознака втоми та потрохи закінчуватись вода. Дорога проходить наскрізь величезного соняшникового поля, якщо зупинитись посередині то неозброєним оком можна помітити відблиски золотих куполів Свято-Михайлівського жіночого монастиря в селі Пелагеївка.
Через бінокль гарно видно всі деталі та околиці селища, також здається ніби величний Інгул оминає його стороною. Маючи позаду вже 10 кілометрів ми перейшли поле та наткнулися на дуже неприємну перешкоду. Це виявилась величезна, як нам здавалось затока – водосховище, з обох сторін не було видно як її обійти. Поки ми відпочивали на березі річки, до неї під’їхала компанія рибалок, запитавши в них як перебратись на іншу сторону, один з них відповів – що він плавав тут той рік на човну та не бачив кінця-краю цієї затоки. Трішки засмутившись, ми все таке вирушили далі по запланованому маршрутові, наступним цікавим місцем повинні були бути – “Порожки”. Пройшовши буквально метрів 600 побачили кінець цієї затоки та обмілівші і зарощі очеретом “Порожки”.
На жаль наживо не вийшло побачити ці пороги, за те ми без жодних труднощів перебрались на інший берег, був невеликий брід, тому перед ним ми роззулися. На іншому березі нас відразу зустріли величезні брили кам’яних плит, які під гарячим липневим сонцем нагадували розпечену пательню, ми як раз були без взуття. Біля “Порожків” на мапі пам’яток, напроти порогів посеред річки розташований великий острів, знайшли польову дорогу яка веде до берега. В цей час на березі зустріли велику кількість відпочивальників, а також з цього побачили скелю “Острів”. Хто назвав цей острівок – скелею, не зрозуміло, більше схожий на невеликий клаптик землі повністю заповнений чагарниками та деревами. Наступні багато кілометрів стали для нас справжнім випробуванням як фізичних сил так і сили волі.
Стежинок чи доріг ми не знайшли, знайшли лише хвилеподібний рельєф подекуди з сипухою, грудою каміння, травою то по пояс то колючою, і це все приправлялось хоч і вечірнім, але все ще пекучим сонцем. Також на шляху трапляються місця впадіння давно пересохлих річок в р. Інгул, ці місця являли собою балки з великим перепадом висоти, всередині яких сплелися непрохідні чагарники та дерева. Через те, що ці балки доводилось обходити по колу на це витрачався і так не великий залишок енергії. Подекуди зустрічались насадження невеликих невідомих нам дерев, які також заважали рухатись та їх обхід додавав нам лишній кілометраж.
Такий нелегкий шлях з безліччю привалів вів нас 5 кілометрів, на горизонті з’явились високі скелі, відразу з’явилося ми вже збились з рахунку яке дихання, тому, що подумали що це довгоочікувана скеля “Пугач”. Доповзши ледве перетягуючи ватні ноги – наше розчарування не можна було описати словами, це була не та скеля, але це місце доволі гарне. Скелі високі та прямовисні як стіна, думаю тут було б гарне місце для тренувань альпіністів. Як слід відпочивши, зрозуміли що дороги назад в нас немає, бо там нас чекало справжнє пекло, ми вирушили далі на пошуки того “Пугача”. По мапі до нього залишалося небагато, ніби пів кілометру, але на справі ці пів кілометру здавалися справжнім марафоном.
Трішки пройшовшись в око відразу кинулась скеля “Пугач”, вона має чудернацькі форми через структуру порід та результати процесів вивітрювання. Залежно від кута зору, положення сонця та багатства уяви спостерігача тут вимальовуються чудернацькі образи. З лівого берега Софіївського водосховища можна побачити профіль людини, піднявшись вище по схилу – дівоче обличчя, з правого берега – жінку з довгим волоссям. З цією місцевістю пов’язані легенди, які передаються і донині. Назва скелі, ймовірно, походить від страшного профілю велетенської людини, хоча є й інші легенди: про закоханих, що втопились і тепер лякають людей, про велетенську сову-пугача, що оселилась на скелі і ночами кричить несамовитим голосом.
Піднятися на пугача можливо з усіх сторін, не сказати що підйом тяжкий, але потрібно підійматися обережно, тому що тут достатньо високо. Всі зусилля дістатися сюди були витрачені не даремно, панорама зі скелі відкривається неймовірна, долина річки в обидві сторони проглядається на багато кілометрів, а також видно нашу наступну ціль – селище Розанівка, яке одночасно так близько і так далеко. Відпочиваючи на вершині скелі помітили що в нас закінчилась абсолютно вся вода, тому нам не можна було зволікати. Швидко зібравшись почали спускатися зі скелі, це потрібно робити також дуже обережно, каміння трішки слизькувате, подекуди вкрите травою.
Ще раз оцінивши велич та красу пугача вже з іншого боку рушили далі. До селища залишається йти півтора кілометра, але з проблемним маршрутом затрачений час на перехід збільшувався в рази. На цьому відрізку ми зустріли уже знайомі нам балки, бездоріжжя, високу траву яка ускладнює рух. Майже останній ривок, перед входом у селище невелика річечка за якою слідує крутий підйом. В план маршруту на наступний день входило, перехід на інший берег, та рух по ньому до нашої точки старту. Але ми зрозуміли що ще один такий день не витримаємо, вирішили запитати в людей чи курсує тут громадський транспорт. Покружлявши по селищу, та розпитавши місцевих жителів, дізналися що сюди заїжджає один автобус, який буде через 3 дні. Поки досліджували селище знайшли криницю з водою, яка до речі тут дивного, трохи солодкуватого смаку, чимось надує молоко. Останній привал на сьогодні був біля місцевої школи, де ми розробили план на наступний день, від школи почали рух до виходу із селища, в сторону “Чортового моста”, якого так і не побачили, знаходиться на іншому березі. Місце для ночівлі вже шукали в сутінках, нам пощастило з другого разу знайшли те що потрібно. Затишне місце серед високих скель з кам’янистим входом у річку. Проблематично було знайти лише дрова, тому для приготування вечері використовували як паливо переважно сухий очерет. Як винагорода за такий тяжкий день чисте відкрите небо подарувало нам можливість споглядати зорепад Персеїди, який починався якраз на порозі Серпня.
День 2 (23 км)
На наступний день прокинувшись обробивши та заклеївши безліч мозолів, взуття потрібно вибирати відповідально, та обов’язково розношувати перед походами, вирішили йти по трасі до Софіївки. В Розанівці вдосталь напиваємось, та набираємо всі ємності які можливо водою, оскільки йти далеченько не заходячи в населені пункти. Із селища виходить лише одна дорога, тому знайти її не тяжко, вона йде прямо до Новоантонівки, потім переходимо через міст прямуючи в сторону Нового Бугу. Новий Буг оминаємо залишаючи його по ліву руку та направляємось в кінцеву точку – Софіївку. На словах це виглядає дуже просто, але йти зранку майже до чотирьох годин вечора по асфальтованій дорозі яка не щадить ступні взагалі, це та ще пригода. На протязі всієї дороги майже не зустрічаються дерева, лише поля з різними засадженнями з обох сторін. Відрізки часу між привалами з кожною годиною все коротшали та коротшали, кожен наступний крок дається все складніше – це справжнє випробовування характеру. На підході до Софіївки навпроти кар’єру є спуск до кришталево чистого джерела, яке рекомендують місцеві жителі, але ми його не знайшли. За те знайшли магазин, в якому можна придбати холодного морозива та квасу в завершенні цього цікавого та складного маршруту.