Заказник “Монастирище” (Низька складність)
День 1 (8 км)
Черговий маршрут по рідному краю починаємо на березі добре знайомої річки Інгул, яка ніколи перестає дивувати. Залишити вірний транспорт цього разу вирішили в селищі Інгульське що знаходиться в Устинівському районі Кіровоградської області. При детальному плануванні маршруту та вивченні географії цікавого нам району на карті знайшли гарне місце для того щоб залишити там автомобіль, але вже при під’їзді до села побачили як майже всі жителі а разом з ними в два-три рази більше корів скупчувалися якраз в запланованому місці. Тому аби зайвий раз не турбуватись про цілісність автівок залишили їх за пагорбом в чагарниках. Також в цьому селі розташована колонія вільного режиму, слід бути більш обережними, щоб з поверненням не зустріти машину з цеглою замість коліс. На той час ніхто з нас не знав про цю колонію, тому з чистою душею вирушили на зустріч пригодам. Погода в цей день сприяла комфортному руху, зранку продував прохолодний вітерець а небо вкривалось високими перламутровими хмарами через які час від часу пробивається ранкове сонце. Старт і перша частина маршруту запланована по правому березі річки, тому повертаємось до мосту та перетинаємо його, поки займались перевіркой спорядження та зборами, всі люди які нас зустрічали біля мосту кудись зникли.
Відразу після мосту річка знакає за густими деревами, а пройшовши трішки далі по стежці бачимо як вона з’являться в дуже незвичному місці. Звірившись з картою, бачимо що в цьому місці Інгул робить меандр близько 180°, а на протилежному боці річки скельні стіни висотою до 10 метрів. В цьому ж місці ростуть 2 невеликих за площею хвойних лісків, гарнішого місця для сніданку і не знайти. Через півтора кілометри після лісу рівнинна місцевість правого берегу починає перетворюватись горбисту, повсюди виходи гранітів. Подолали доволі цікавий підйом між різнобарвними гранітами, вкритих то мохом то лишайниками а іноді і травою та дістались найвищої точки цієї “скелі”. З цього місця можна побачити долину річки у всій красі, долина розширюється, заплава покривається рясними заростями водної рослинності і розчленовується численними затоками і озерами, такж добре проглядується і берег – кам’янистий, високий, порізаний ярами. Часто він відступє від русла, поступаючись місцем долині, де утворюються широкі плавні.
Продовжуємо рух на південь біля річки, ми ніби піднялись на кілька поверхів вище ніж протилежний берег річки, тому йти цією місцевістю одне задоволення, з широкою панорамою навкруги та приємним свіжим вітерцем. Наступні два кілометри представляють собою місцевість яка поперемінно змінюється глибокими ярами та пагорбами одна сторона яких виходить прямовисною скелею до річки, все це прикрашено все тими ж гранітами, та типовою колючою рослинністю степової частини України. Так виляючи між каменями та долаючи нескінченні яри помітили спочатку із за повороту заболочений та повністю вкритий очеретом острівок посеред річки, а над ним височіється головна ціль маршруту – Монастирище.
Саме Монастирище в далекі часи також була островом, який з обох боків відділявся від берегів протоками Інгулу. Але в результаті людської діяльності Інгул обмілів, і зараз ліва протока пересохла. Скеля в плані має прямокутну форму і витягнута довгою віссю вздовж русла річки. Висота скелі 13м, з трьох боків має прямовисні стіни, а з четвертого – пологий підйом, загромаджений великими брилами сірого граніту. Біля підніжжя скелі з її південно-західного боку лежать окремі брили, що впали з вершини. На вершині знаходиться ще кілька брил значних розмірів. При великому бажанні в цьому місці можливо по камінню або навіть в брід подолати річку та вже опинись в кінцевій точці цього ходового дня, але маршрут запланований і ми його притримуємось. Після тривалого привалу навпроти Монастирища зібрались та продовжили рух вниз по течії. До наступної контрольної точки с. Завтурово, близько півтора кілометри, подолали цей відрізок доволі швидко, рельєф представляє собою все ті ж пагорби та кам’янисті яри, які чим блище до села ставали пологішими. На півдорозі знайшли цікаве місце – невеличка березова роща, доволі рідкісне явище для нашої місцевості, об’ємні громіскі біло-чорні стовбури з широкою кроною. Через цей лісок виходимо на стежку, яка по краю села веде нас відразу до містка через Інгул.
Мостом це складно назвати, більше змахує на кладку, але не звичайну які кладуть через двохметрове звуження ставка чи подібної калюжі. Міст в довжину близько 70 метрів, по не хитро викладеним бетонним блокам та камінні на дні річки закріпляно в ряд безліч однакових дощечок. Навпроти мосту вверх по течії спостерігаємо невеличкі порожки, але нажаль все дуже заросло очеретом. Після переходу мосту рухаємось тепер вверх по течії по іншому березі.
Лівий берег Інгула в цьому місці більш пологіший, без перепадів висот, йти ним легше. Але цікавих місць тут також вистачає, буквально через кілометр стежка якою ми йдемо привела нас до берегу, тут скелі немов виринають з під землі розливаються до самої річки, утворюючи декілька здоровенних монолітних плит. До фінішу залишився останній ривок, тропа почала повільно заростати густою високою рослинністю, а скелі зі сторони берегу збільшувались в розмірі та притискали нас до річки. Ці стіни ніби складаються із гіганських цеглин, кожна з яких має свою унікальну форму.
Спочатку з’явись думка що це вже Монастирище, але вона швидко зникла так як стіна з цього боку повинна бути чистою. Але не варто взагалі пропускати це місце, деякі скелі в цьому місці нависають над землею на висоті декілька метрів, є невеликі печери, з обережністю є де полазити. Після детального огляду скель вирушаємо далі через засохше болото, сухостій та високий очерет по стежці інколи перестрибуючи струмки чистої води. Ця стежка веде прямісінько на вершину Монастирища, там розкидане каміння різних форм і розмірів. Деякі могли б грати роль менгірів.
Тож я не виключено, що гора справді використовувалась в давні часи як місце релігійних культів. Історики засвідчують, що скелясті урочища, гори чи острови, які вирізнялися в певному ландшафті, здавна вшановувались язичниками як священні місця для богослужінь. І, як правило, на таких місцях жила жінка-жриця, яка виконувала обряди, пов’язані з культом родючості та з вшануванням божеств. Відомо, в таких місцях біля жриці деякий час жили вагітні жінки. На вершині 13-метрової скелі лежать три величезні заокруглені камені. Нижня частина цих каменів зовсім чорна і ніби покрита товстим шаром кіптяви. Говорять, що більшість чудес на острові відбувається саме тут.
Погода дещо змінилась, піднявся поривистий сильний вітер, трішки накрапував дощ із плямисто-сірого неба. Бродивши серед цих великих чудернацької форми брил де-не-де помічали що різні камені мають заглибини, можливо вони використовувалися для жертвоприношення. Зараз деякі люди які відвідують ці місця залишають в них монети, апельсини, гранати (фрукт), та іншу різноманітну їжу, ймовірно аби задобрити язичницьких богів. Доволі багато часу провели на вершині, місце незвичайне, мало того що воно пропитане різноманітними цікавими легендами та міфами, так з нього ще відкривається чудова панорама на каньон в центрі якого розташоване Монастирище. Спускатись почали тією ж стежкою, але вона роздвоїлась, повернули на ліво для пошуку місця під табір.
Обходячи Монастирище стежкою, учасник який рухався попереду всіх помітив змію, яка хутко чкурнула під каміння. В кожному описі Монастирища які знаходили та ознайомлюватися було сказано що справжніми господарями цього місця можна вважати змій. Тут їх живе багато видів, таких як, вуж, степова гадюка а також жовточеревий полоз, який являється найбільшою змією Європи та може виростати до двух метрів у довжину. Тому озброївшись цією інформацією рухались обережно, дивились під ноги, та намагались трошки більше шуміти аби не зустріти змію та не влаштувати неприємність обом сторонам. Але нам пощастило, доволі прохолодний день заважав плазунам відпочивати та грітись на сонці, і крім однієї більш не зустріли. Пройшовши цю змієнебезпечну ділянку відразу вийшли на добре витоптану галявину з поодиноким деревом з краю. На дереві висить попередження – що на даному місці не можна розбивали табір та палити вогнище. Поблукавши по околицях в пошуках іншого місця нічого більш кращого не знайшли, тому зібрали хмиз та розтавили намети, також нас збило з пантелику те що в цьому місці було змайстроване місце для вогнища. Пообідали та вирушили на дослідження прилеглих місць урочища. Взагалі це місце користується великою популярністю, поки ми займались табірними справами масово почали з’їжджатися туристи. В кожного тут свої цілі, хтось тренується стріляти з “воздушки”, хтось просто медитує на вершині, висота однієї зі стін близько 13 метрів, тому тут навіть тренують підйоми на жумарі та спуски дюльфером. Неподалік від цих скель досить багато місць для купання з камянистим берегом та дном. Річка в цьому місця бурхлива з порогами, схожа на гірську, вода прозора та чиста. Після обіду вийшло сонце, дозволило нам відпочити та позагоряти як на вершині так і на березі річки. Як повернулись після прогулянки в табір до нас відразу підійшов чоловічок, налаштований він був трішки негативно через те що ми порушили правила цього місця. Трішки поспілкувавшись стало зрозуміло що цей чоловік робить надзвичайно добре діло, а саме слідкує за чистотою та порядком в Монастирищі, живучи поряд майже кожного дня навідується сюди. І насправді це місце вирізняється чистотою з поміж інших, за весь час перебування не знайшли звичних для популярних природніх локацій пустих пляшок та інших слідів життєдіяльності людей. Також він проводить екскурсії для бажаючих, але нажать на цей раз не було часу, встиг показати нам прекрасне місце для ночівлі в не величкому ліску що знаходиться на північ від Монастирища вище по течії. Місце обладнане столиком, є безліч рівних поверхонь для намету а також тут не буде проблем з паливом для вогнища, навкруги сухостій.
День 2 (3 км)
Прокинулись о 9 годині ранку, швиденько просушили тенти наметів від нічного дощу який посприяв гарному сну. Поснідали та вийшли на стежку, спочатку вона вела молодим прибережним лісом, нижній ярус якого вкритий яскраво зеленою ковдрою весняних трав а потім через 200 метрів виходимо на двоколійну дорогу що йде по лугам.
Так рухаємось 2 км, дорога нікуди не звертає – прямує до Інгульского. Вітер посилився, над головою посіріли хмари та почав накрапати дощ, вийшовши на пагорб вдалині побачили сірий та синій відблиски автомобілів. Дощ посилювався та було прийнято рішення не обходити дорогою навкруги а в швидкому темпі зрізати через декілька ярів на пряму.